Віталій Терентійович Корж: книга життя «Еківоки»

У Чернігові 16 жовтня Віталій Корж представлятиме свою книгу про життя «Еківоки».

Віталій Терентійович Корж — відомий український політичний і громадський діяч. Народився у селі Дроздівка Куликівського району Чернігівської області у простій селянській родині. І хоч уже понад півстоліття мешкає в Києві, ніколи не поривав зв`язків з рідним селом, допомагає землякам, є активним членом Чернігівського земляцтва в Києві. Заслужений економіст України, кандидат економічних наук.

За плечима — роки навчання, наполеглива праця на залізничному транспорті, в економіці, науковому середовищі, сучасному бізнесі інтернет-технологій, активна політична, громадська діяльність. Віталій Терентійович — депутат Верховної Ради України трьох скликань, бере активну участь у благочинній роботі. Він автор численних публікацій у періодиці, кількох книг публіцистики, де розмірковує про історію і сьогодення України, піднімає важливі суспільні теми.

Наприкінці минулого року Київська міська рада присвоїла Віталію Терентійовичу високе звання — Почесний громадянин Києва.

Торік він відзначив своє 80-річчя. Можна б і не згадувати про вік стосовно сповненого енергії і творчих задумів ювіляра. Але це має безпосередній стосунок до його нової книги. Річ у тому, що доволі несподівано для всіх Віталій Терентійович Корж недавно написав книгу прози. І вона справді є книгою життя, в якій на долі конкретної людини, автора книги, віддзеркалена доля його рідного краю, доля України. Бо ця книга — цікавий синтез, поєднання художнього і документального письма.

За жанром це книга оповідань, новел, етюдів, а сам автор влучно назвав їх оповідками ще й дав дотепну назву книзі — «Еківоки». Їх майже сорок, цих образків з нашого життя. І пов`язані вони долею їх головного героя. Саме оповідача, настільки невимушено ллється ця оповідь, починаючи з раннього дитинства, власне — від народження, й по сьогодні. Оповідь, де автор уміє підмітити деталі, демонструє почуття гумору, водночас уміючи зафіксувати і серйозне, а часом трагічне — все, як воно є в житті.

Книга цього року вже вийшла друком у Чернігівському обласному видавництві «Десна». Автор передмови — вступної статті «Образки життєвого шляху» — редактор газети «!Світ-інфо» Петро Антоненко, він же — і редактор книги.

Автор висловлює щиру вдячність всім, хто працював у видавництві над випуском книги. Адже вона має гарне поліграфічне оформлення, високу якість видання, як і всі книги видавництва «Десна».

Книга у твердій обкладинці, і на ній надрукована картина з приватної колекції В. Т. Коржа. Її написав і подарував йому 40 років тому тоді ще молодий, нині відомий художник Євген Лещенко.

І звичайно, справжнім натхненником автора у написанні книги стала його дружина Любов Василівна, з якою вони живуть уже понад півстоліття.

Автор робить представлення цієї книги в Чернігові у середу 16 жовтня: в Музеї Коцюбинського — об 11. 00; в обласній бібліотеці ім. В. Короленка — о 14.30. Запрошує всіх бажаючих, любителів літератури.

Уперше — хліб з медом

У ранньому дитинстві не дуже переймались, де я, що роблю, що зі мною. Бо дома на ту пору все одно поживитись було нічим. Ото я і мандрував, де завгодно. На мені сорочка до колін невизначеного кольору і фасону. Мама вручну сшила сама із сірого полотна. Казали, що довго я був дуже малим, та ще й ноги криві, у вигляді майже правильного кола. Люди досвідчені говорили батькам, щоб занадто через це не переймались — ноги з часом виправляться. Так і сталося.

Так от, я із самого ранку йшов у невизначеному напрямку, і ніхто не знав, куди на цей раз помандрував. Міг опинитися в різних непередбачуваних місцях. Іду-іду, відпочину десь під тином і пішов далі.

Одного разу забрів далеченько від дому і натрапив на таємничий дитячий заклад. Не пам’ятаю, як він називався, здається ні тоді, ні після у селі офіційно не було ні дитячих ясел, ні інших дошкільних закладів.

А тоді я прибився до будинку, який знаходився осторонь від хат і доріг. Зазвичай, такі будинки мали заможні селяни, яких під час колективізації безжально виселяли і депортували подалі від домівки. І от я потрапив до такого будинку.

Пам’ятаю лише, що якась жінка (добра душа) взяла мене на руки, умила і посадила серед тамтешніх дітей. Мабуть, підготувалися перекусити між сніданком і обідом. Всім роздали по шматочку справжнього хліба, зверху помазаного медом. Я теж отримав такий шматочок і швидко з’їв. Але смак того хліба, а особливо меду, залишився в пам’яті досі.

Тоді вперше я скуштував справжнього хліба. А смак і запах меду переслідує мене і досі (здається гречаний). Тому гречаний мед завжди діє на мене заворожуюче.

На жаль, мені не вдалося за життя хоч щось дізнатись про цей казковий заклад і про тих дивовижних людей. Але залишився у моїй пам’яті той уявний райський куточок, як солодка, щемна примара.

Колоски

У віці 5 — 6 років моїм обов’язком було пасти гусей. Відразу за селом починалось колгоспне поле. Після збирання хліба на землі залишалась стерня і подекуди колоски. Ці колоски вправно знаходили гуси і вкидали їх цілими у своє воло. І отак за деякий час вола наповнювались до краю, й можна гусей повертати додому. Вони і самі це розуміли.

Поки гуси вживали собі колоски, мені шкода було залишати на землі загублені, вже почорнілі від дощів колоски, тому я їх збирав і клав до кишені штанців. Ці штанці мама сама сшила із полотна на одній підтяжці через плече. В них передбачалась одна кишенька. От я наповнив цю кишеньку колосками і разом з гусьми увечері повертався додому. Гуси дорогу знали, тому вони «гуськом» один за одним чалапають додому, ледь несучи перед собою обважнілі вола, а я іду позаду, рукою підтримую колоски, щоб не випадали з кишеньки.

Вулиця порожня, майже нікого назустріч.

Враз чую вимогливий голос дядька Кіндрата Оскірка — партійного активіста, який стояв біля свого двору. «А йди-но сюди! — кричить. — Що в кишені? Колоски! Ах ти ж злодій! Розкрадаєш колгоспне добро!».

Підходить до мене, хапає за плече і веде мимо мого двору до сільради, а це десь біля 2,5 кілометра.

Не пам’ятаю, які до мене там застосовували тортури, але добре пам’ятаю сльози батька, як він випрошував, щоб відпустили дитину на ніч додому. Ось цю сцену пам’ятаю досі.

Циганка

Велосипед був дорослий, а я — ще малий. Їздив, стоячи на педалях. Права нога під рамою умудрялась якось вигинатись і натискати на педаль. Але все-таки їздив. І не тільки я. Це тепер можна вибрати велосипед на будь-який вік, зріст, смак, колір. А тоді — єдиний завод у Харкові, який виробляв велосипеди лише для дорослих. Але дітлахи — народ кмітливий, не бажали чекати, поки виростуть, їм треба їхати сьогодні, негайно. Тим паче, коли велосипед вже є, ось він у сінях стоїть. Якщо дуже кортить, то пристосуватись якось можна. Отак їздив і я. Не швидко, не дуже впевнено, але ж їхав.

Одного разу незчувся, як опинився далеченько від села — аж у лісі. На початку лісу, на чималій галявині мене зненацька атакувала зграйка циганчат. Для них велосипед на той час був майже тим самим, як би в наші дні побачити космічного корабля на площі міста. Голосно скандують: «Покатай!». Та як я буду вас катати, якщо сам ледь тримаюсь на велосипеді. Все одно наполягають на своєму. Той, хто має досвід спілкування з циганчатами, зміг би мені поспівчувати. Мої докази не брались до уваги. Змушений був піддатися, погодився покатати.

Узгоджено, разом з усіма вибрали більш-менш підходящу ділянку дороги (ніякої дороги там не було, але дещо менше кущів, трави, гілок), і почав я їх по черзі катати. Посаджу одного на раму спереду, другого — на багажник позаду. Добре, що хоч штовхати є кому. Ну якось-такось покатав, але не всіх.

На диво злагоджено прийняли колективне рішення — припинити ці випробування і для мене, і для них, і для велосипеда. Були занадто очевидними мої щирі бажання задовольнити всіх, але ціна не зіставна. Зарахували мені мої щирі, добрі наміри. Весело спілкуємось, циганчатам, бачу, цікаво зі мною, жваво обмацують всі детальки велосипеда. А він ще зовсім новий, все звабно блищить.

Помітно, що не хочуть мене відпускати. Мені теж стає приємно бути з ними і зовсім не страшно. Агресії жодної немає. Навпаки, все дуже по-дружньому. Нарешті старші з них пропонують мені піти з ними в їхній табір і познайомитися з бабусею. Я мусив погодитися. Все одно відмовитись у мене не вийшло б.

Циганчата радо обліпили і мене, і велосипед, і такою дивною компанією йдемо по території табору, повз шатра, великі і менші, а то і без шатра — лише спальні місця. Уявіть, на землі велика пухова подушка, а під нею на землі сплять цигани, дорослі і діти. Дещо дивно, як на мене.

Йдемо повз ковалів, які голосно вигукують якісь екзотичні звуки і з завзяттям лупцюють різного розміру і форми молотками по ковадлу, на якому лежить безформний шмат розпеченого заліза. І, о диво! — із-під молотків поступово вимальовуються обриси майбутньої сокири, сапи або іншого потрібного в господарстві предмета.

В центрі цього веселого гурту ковалів, крім ковадла, є два портативні піддувала, дбайливо виготовлені із добірної, добре виробленої шкіри та інших вишуканих матеріалів. Міхи цих піддувал почергово стискаються і розслабляються руками могутнього цигана, який сидить навшпиньки навпроти невеликої ямки в землі, заповненої кам’яним вугіллям. Потужний струмінь повітря із сопла кожного із піддувал потрапляє під вугілля в ямці і роздмухує полум’я, яке піднімається над вугіллям, а в ньому розжарюється залізо для поковок. Не можна відірвати погляду від такого цікавого дійства, та ще і спостерігаючи за народженням так потрібних у кожному господарстві речей.

Молоді дівчата і хлопці розважаються з гітарою, співають, жартують, сміються. Кілька чоловіків пораються біля коней: чистять копита, розчісують гриви, хвости, підганяють збрую. Дивно, що ніхто із дорослих на мене не звертає уваги, кожен зайнятий своєю справою. Правильно, кудись ідеш, то й іди собі. Зізнаюсь, мені це сподобалось. І я іду разом з веселою компанією дрібноти по справжньому циганському табору.

Нарешті, майже в кінці табору, до мене підвели дуже літню циганку. У традиційному для них одязі: довгі, яскраві, барвисті спідниці (їх кількість визначити неможливо), кілька уквітчаних великих хусток… Але більше мою увагу привернуло її обличчя. Воно було в дуже глибоких зморшках, темно-сірого кольору. Примруженими очима уважно дивиться на мене. Ледь помітно посміхнулась мені. Діти навперебій розповідають їй щось, мабуть, про мене. Але їхньою мовою.

Потім взяла мою руку у свою і спитала, чи можна їй мені погадати? «Не треба, та у мене і грошей немає» — відповідаю. Вона чітко і твердо сказала, що грошей їй від мене не треба.

Далі почала говорити, як мені тоді здалося, звичні в таких випадках слова: ти будеш щасливим, багатим і таке інше. Далі все було для мене не цікаво. А от наостанок вона мовила, що в армії мені служити не доведеться. Такі слова мені прозвучали, як вирок. Я ж готуюсь замінити свого брата, який згорів у танку під Вітебськом у 1943 році. Це омріяне з усіх боків моє тверде рішення, і я від нього не відступлюсь. А тут пророцтво якоїсь циганки?! Воно мене глибоко і неприємно вразило, навіть образило. Далі я втратив усякий інтерес і до циганки, і до всього того, що вона говорила, і до їхнього всього табору, навіть до цих милих циганчат. Негайно за велосипед і — додому.

Миттєво дістав щоденника і записав: «Сказання циганки».

Доклав величезних зусиль для того, щоб стати військовим, та ще й танкістом. Але пророцтво тієї циганки виявилось непереборним. Стати військовим у житті мені не довелось…